УДК 341.6

Галіахметов Ігор Абзалович,

кандидат юридичних наук, доцентдоцент кафедри приватного права

Юридичного інститутуКиївського національного економічногоуніверситету імені Вадима Гетьмана

e-mail: [email protected]

https://orcid.org/0000-0002-0431-0394

Анотація

В даній статті розкрито способи мирного вирішення міжнародних конфліктів.

Визначено, що залежно від способу вирішення міжнародного конфлікту засоби (способи) вирішення міжнародних суперечок прийнято поділяти на дві групи. Перша група – дипломатичні способи. До них науковці відносять: переговори, посередництво, розслідування та примирення, оскільки сторони зберігають контроль над суперечкою і можуть прийняти або відхилити запропоноване врегулювання, як вони вважають за потрібне. Друга група – судові способи урегулювання міжнародних конфліктів, тобто способи, які передбачають залучення юрисдикційного суб’єкта. До них належать: арбітраж і судове врегулювання. Судове врегулювання передбачає передачу спору до Міжнародного суду чи іншого постійно діючого трибуналу, наприклад, Європейського суду з прав людини.В даній статті розкрито способи мирного вирішення міжнародних конфліктів. Визначено, що залежно від способу вирішення міжнародного конфлікту засоби (способи) вирішення міжнародних суперечок прийнято поділяти на дві групи. Перша група – дипломатичні способи. До них науковці відносять: переговори, посередництво, розслідування та примирення, оскільки сторони зберігають контроль над суперечкою і можуть прийняти або відхилити запропоноване врегулювання, як вони вважають за потрібне. Друга група – судові способи урегулювання міжнародних конфліктів, тобто способи, які передбачають залучення юрисдикційного суб’єкта. До них належать: арбітраж і судове врегулювання. Судове врегулювання передбачає передачу спору до Міжнародного суду чи іншого постійно діючого трибуналу, наприклад, Європейського суду з прав людини.

Особливу увагу акцентовано на ролі медіатора при вирішенні міжнародних конфліктів.

Головним принципом міжнародної медіації є «Нічого про нас, без нас» стало гаслом для забезпечення того, щоб усі питання зацікавлених сторін були розглянуті. Заохочення широких груп громадянського суспільства до підтримки мирного процесу створює сприятливе середовище та зазвичай призводить до більш стійкого результату.

Зазначається, що медіаторству як способу вирішення міжнародних конфліктів притаманні наступні особливості: 1) третя сторона повинна характеризуватися набором компетентністних, комунікаційних, психологічних, авторитетних ознак; 2) є економічно ефективнішим як по часу так і по фінансовим, людським ресурсам; 3) може розглядатися як дисципліна чи професія в наукових колах і приватному секторі; 4) обмежене коло суб’єктів, які мають вплив на сторони конфлікту.

Завдання медіатора полягає в тому, щоб перетворити цей змагальний процес на процес вирішення проблем. У нашій звичайній практиці посередник стає співрозмовником із кожною стороною, щоб зрозуміти її основні інтереси та занепокоєння та допомогти їй відійти від укорінених позицій для вивчення інноваційних варіантів, які можуть задовольнити її інтереси, а також інтереси іншої сторони.

Ключові слова: міжнародний конфлікт, вирішення міжнародного спору, медіатор, міжнародний арбітраж, способи мирного вирішення міжнародних конфліктів.

Повний текст статті:

Список використаних джерел:

1. Merrills J. G. International Dispute Settlement. Cambridge University Press, June 2012. DOI: https://doi.org/10.1017/CBO97811391654881.
2. Report of the Secretary-General on enhancing mediation and its support activities. Distr.: General 8 April 2009. URL: https://peacemaker.un.org/sites/peacemaker.un.org/files/SGReport_EnhancingMediation_S2009189%28english%29.pdf

УДК 342.95

Кузьменко Оксана Володимирівна,

доктор юридичних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки,

завідувач кафедри адміністративного та фінансового права

ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»

e-mail: [email protected]

https://orcid.org/0000-0002-0830-766X

Чорна Вікторія Григорівна,

доктор юридичних наук, професор,професор кафедри адміністративного та фінансового права

ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»

e-mail: [email protected]

https://orcid.org/0000-0002-6072-0283

Анотація

В даній науковій статті розглянуто особливості правового регулювання надання інклюзивної освіти.

Акцентовано увагу, що серед пріоритетів розвитку освіти осіб з особливими потребами в Україні є визначення основних напрямів та засобів перетворення її на соціальний ліфт, зокрема: створення умов для реалізації державної політики щодо забезпечення особам з особливими потребами конституційних прав та всіх прав, задекларованих в міжнародних документах у сфері освіти та соціального захисту і ратифікованих нашою державою; оптимізація існуючої системи спеціальної освіти осіб з особливими потребами через розширення її функцій та удосконалення структури для забезпечення доступної та якісної освіти упродовж життя; поширення практики інклюзивного навчання, що забезпечує соціальну інтеграцію осіб з особливими потребами; модернізація системи навчання осіб з особливими потребами шляхом впровадження інноваційних технологій для забезпечення максимально можливого особистісного розвитку таких учнів, відповідно до їхніх індивідуальних потреб і здібностей, інтеграції в соціум на основі самоактуалізації, що забезпечить всім без винятку випускникам можливість досягнути загальновизнаного мінімально-необхідного рівня знань і кваліфікації, сприятиме вирівнюванню шансів для розвитку здібностей молоді з особливими потребами, що уможливить їхню конкурентоспроможність на ринку праці та свідому й активну участь в усіх сферах суспільного життя; поширення підтримуючого навчання як концептуального підходу, що має місце в умовах запровадження парадигми особистісно орієнтованого та компетентністного навчання, й реалізується в процесі застосування новітніх технологій викладання та супроводу, орієнтованих на індивідуалізацію та потреби учнів в інклюзивному середовищі; якісна реорганізація компетентністно зорієнтованої фахової підготовки та перепідготовки педагогічних кадрів, підвищення професіоналізму педагогів та освітніх менеджерів, обґрунтування критеріїв добору педагогічних працівників, що має забезпечити новий статус та фаховий рівень кадрів в сфері освіти, їх особисту відповідальність за знання і компетентності учнів.забезпечити новий статус та фаховий рівень кадрів в сфері освіти, їх особисту відповідальність за знання і компетентності учнів.

Ключові слова: інклюзія, особа з обмеженими потребами, освіта, інклюзивна освіта, інклюзивне навчання, вища освіта, інклюзивне середовище.

Повний текст статті:

Список використаних джерел:

1. Колупаєва А.А., Таранченко О.М. «Інклюзивна освіта: від основ до практики»: [монографія]. К. : ТОВ «АТОПОЛ», 2016. 152 с.
2. Інклюзивна освіта: що це і як вона працює? https://almaua.com/uk/blog/novini/inklyuzivna-osvita-ssho-ce-i-yak-vona-pracyuye
3. Харицька С.В. Інтенсифікація концепції інклюзії в сучасних соціально-педагогічних доктринах та літературних студіях дизабілит. URL: https://dspace.nau.edu.ua/
4. Про освіту. Закон України від 23 травня 1991 року № 1060-XII. Відомості Верховної Ради УРСР. 1991. № 34. Ст. 451
5. Про освіту. Закон України від 5 вересня 2017 року № 2145-VIII . Відомості Верховної Ради. 2017. № 38-39. Ст.380
6. Інклюзивне навчання URL: https://mon.gov.ua/ua/tag/inklyuzivne-navchannya

УДК 342.565

Беззубов Дмитро Олександрович,

професор кафедри конституційного та адміністративного права

Юридичний факультет Державний університет інфраструктури та технологій,

e-mail: [email protected]

https://orcid.org/0000-0001-7183-5206

Анотація

Якість адміністративного процесу – це його нормативна (тобто, така, що визначає, як повинно бути) модель.

Пропонуємо доповнити перелік принципів адміністративного судочинства новими принципами – (8) розумність строків розгляду справи судом (9); неприпустимість зловживання процесуальними правами (10) та відшкодування судових витрат фізичних та юридичних осіб, на користь яких ухвалене судове рішення» (11).

Після визначення усього переліку а також змісту принципів адміністративного судочинства, що містяться в КАСУ, слід проаналізувати наведені принципи і оцінити ступінь забезпечення необхідної якості судового процесу, відповідності принципів судочинства КАСУ європейським стандартам, ЄСПЛ.

Визначено, що приведення системи принципів вітчизняного судочинства, що містяться в процесуальних кодексах, КАСУ - до вимог міжнародних, принципів функціонування Європейського суду з прав людини – дозволить вдосконалити нормативну модель адміністративного судочинства, забезпечити необхідну якість судового процесу, а також одержати не тільки відповідні локальні позитивні ефекти від імплементації тих чи інших принципів в судочинство, а й забезпечити досягнення сумарного, синергетичного ефекту.

Аналіз ч. 2 ст.3 КАС України дозволяє говорити про такий принцип адміністративного судочинства як обов’язковість перевірки адміністративними судами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень що оскаржуються, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Ключові слова: публічно-правовий спір, адміністративне судочинство, адміністративна справа, конфлікт, адміністративні правовідносини, суб’єкт владних повноважень, суб’єкт, адміністративний суд, методика розмежування, об’єкт правовідносин, правова норма. 

Повний текст статті:

Список використаних джерел:

1. України. 2006. № 5. С. 11–17.України. 2006. № 5. С. 11–17.
2. Административное право: учебник / под ред. Л. Л. Попова. Москва: Юристь, 2002. 699 с.
3. Безродний Є. Ф., Ковальчук Г. К., Масний О. С. Світова класична думка про державу і право: навчальний посібник. Київ: Юрінком Інтер, 1999. 400 с.
4. Безусловный доход и смертная казнь. Рецепты Савика Шустера для Украины. URL: https://www.svoboda.org/a/29268691.
5. Беркутова О. С. Административно-процедурные производства в сфере исполнительной власти: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.14. Москва, 2005. 205 с.
6. Вінник О. Кодифікація законодавства, регулюючого громадські відношення у сфері ринкової економіки. Закон & Бізнес. 1997. 13 серп. (№ 33).
7. Віхров О. П. Господарський кодекс України і теорія господарських зобов’язань. Економіка та право. 2003. № 2. С. 54–58.
8. Ковалів М. В., Стахура І. Б. Принципи адміністративного судочинства: поняття, зміст, система. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. 2014. № 4. С. 174–184.
9. Колодій А. М. Конституція і розвиток принципів права України (методологічні питання): дис. доктора юрид. наук. спец. 12.00.01 та 12.00.02. Київ, 1999. 523 с.

УДК 342.9

Сніжана Верба,

аспірантка кафедри безпеки та правоохоронної діяльності

Західноукраїнського національного університету

http://orcid.org/0000-0002-5676-980X

Анотація

У даній роботі розглянуто питання методології, її сутності, структури, окремих методів дослідження проблем права. Метою даної статті є аналіз і розкриття сутності та деталізація системи ключових методів наукового пізнання в сучасних наукових дослідженнях. Проведено паралель між методами та методикою. Акцентовано увагу на теоріях і понятійно-категоріальному апараті юридичної науки. Розглянуто точки зору на дану проблематику різний вчених. У висновках зазначено, що поняття та категорії юриспруденції, зафіксовані у відповідних термінах і визначеннях, є одним із головних «інструментів» наукового правового дослідження. Обґрунтування методологічних засад дослідження держави і права сприятиме оптимізації процесу наукового пізнання, підвищить рівень,
результативність і якість спланованого пошуку в цілому. Тому розробка методології даної наукової тематики є її визначальним завданням визначеного дослідження.

Методологія наукового пізнання відіграє значну роль у сприйнятті нових змін реальної соціальної дійсності, у тому числі у сфері правових відносин.. Методологія пізнання і перетворення сучасного українського права, ґрунтуючись на результатах попередніх теоретичних досліджень, дає нам новий погляд на розуміння даного явища, його реальної сутності.

Розвиток методології – одна зі сторін розвитку науки в цілому. Будь-яке наукове відкриття має не тільки предметний, а й методологічний зміст, оскільки це пов’язано із критичним переосмисленням існуючого апарату понять, передумов і підходів до інтерпретації об’єкта, явища, що вивчається. Тому дослідження методології загалом та методології юридичної науки, зокрема, має першочергове, фундаментальне значення для наукової розробки теми наукового дослідження з проблем правового забезпечення наукової діяльності в Україні.

Ключові слова: методологія, метод, правила, прийоми, пізнання.

Повний текст статті:

Список використаних джерел:

1. Костицький М.В. Деякі питання методології юридичної науки. Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. 2013. № 1. С. 3–11.
2. Методологія. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Методологія (дата звернення 17.09.2021).
3. Фурман А. Світ методології. Психологія і суспільство. 2015. № 2. С. 47-60.
4. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і доп.) [уклад. і гол. ред. В.Т. Бусел]. Київ, Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. 1728 с.
5. Щедровицкий Г.П. Проблемы методологии системного исследования. Москва, 1964. 48 с.
6. Абдулаев М. И., Комаров С. И. Проблемы теории и истории государства и права: ученик. Санкт-Петербург, 2003. 576 с.
7. Марченко М. Н. Теория государства и права: учебник. 2-е изд., перераб. и доп. Москва: Велби; Проспект, 2004. 640 с.
8. Сурмін Ю.П. Сучасний тлумачний словник української мови: 6500 слів; за заг. ред. д-ра. філол. наук, проф. В.В. Дубічинського. Харків: Школа, 2006. 1008 с.
9. Економічні дослідження (методологія, інструментарій апробація): навч. посіб., за ред. А.А. Мазаракі. 2-ге вид. доп. Київ: Київ. нац. торг. ун-т, 2011. 296 с.
10.  Цехмістрова Г.С. Основи наукових досліджень: навч. посібник для студ. вищих закл. Київ. Ун-т туризму, економіки і права. К. : Слово 2003. 240 с.
11. Великий тлумачний словник сучасної української мови. Київ – Ірпінь, 2004. 1425 с.
12. Керимов Д. А. Философские проблемы права. Москва: Мисль, 1972. 472 с.
13. Галака С. П. Ядерне нерозповсюдження у світовій практиці : автореф. дис. доктора політ. наук. Київ, 2006. 26 с.
14. Общая теория права. Учебник для юридических вузов. Под общей ред. проф. А. С. Пиголкина. 2-е издание, перераб. и доп. Москва: Издат-во МГТИ им. Н.Э. Баумана, 1996. 384 с.
15. Волинка К. Г. Теорія держави і права: навч. посіб. 2-ге видання, стереотипне. Київ, 2006. 235 с.

УДК: 323.21: 316.46

Туренко Олег Станіславович,

доктор філософських наук, доцент

Донецький державний університет внутрішніх справ

e-mail: [email protected]

https://orcid.org/0000-0002-4635-4731

Анотація

М. Рейснер розробляв психологічну концепцію триступінчастого розвитку права: первородне інтуїтивне право, правова ідеологія, позитивне право. Завдяки практиці поєднувати в собі методи формування правової ідеології – містичний, естетико-романтичний та раціональний, право стає ключовим важелем розвитку суспільства. Держава є втіленням ідеальних уявлень в житті суспільства і наслідком психологічних чинників та виробничих компромісів. Більшовицький переворот змінив світоглядну позицію вченого. Майже всі його концепти отримують міфологічні
ознаки, а відправні ідеї психологічної теорії права – інтуїтивне право індивідів та колективістський пошук сенсів правової ідеології, нівельовані. Рейснеровські візії легітимізували право на знання більшовицької партії, виправдовували її антилюдську практику.

Ключові слова: М. Рейснер, право, держава, правова ідеологія, психологіна теорія права, більшовізм, радянське право.

Повний текст статті:

Список використаних джерел:

1. Корчевна Л. О. Співвідношення моралі і права в ученні Льва Петражицького. Вісник Південного регіонального центру Національної академії правових наук України. 2014. № 2. С. 16–22.
2. Атоян О. М. Ідея інтуїтивного права в концепціїї Льва Петражицького. Юридичний вісник, 2 (15). 2010. С. 8-11.
3. Рейснер М. А. Государство. Ч. I. Идеология и метод. 2-е изд., испр. и доп. М. : Издание Социалистической Академии общественных наук, 1918. 222 с.
4. Рейснер М. А. Право. Наше право. Чужое право. Общее право. Л.-М. : Тип. рабоч. изд. «Прибой», 1925. 276 с.
5. Скибина О. А. Государство и право как идеологические форми в учении М. А. Рейснера. Исторические, философские, политические и юридические науки, культурология и искусствоведение. Вопросы теории и практики. Тамбов: Грамота, 2012. № 11 (25): в 2-х ч. Ч. II. C. 170-174.
6. Рейснер М. А. Государство. Пособие к лекциям по общему учению о государстве. Ч. 2. Государство и общество. Ч. 3. Государственные формы. М.: Тип. т-ва И. Д. Сытина, 1912. 291 с
7. Тимошенко В. И. Теория государства в политико-правовой мысли Украины и России (конец XIX – начало ХХ вв.). монография. Чернигов: Издатель Лозовой В.М., 2014. 624 с.
8. Рейснер М. А. Основные черты представительства. Конституціонное государство. С.- Петербургъ, Изданіе І. В. Гессена и прив.-доц. А.И. Каминка. 1905. С. 121-178.
9. Рейснер М. А. Русский абсолютизм и европейская реакция. СПб. : Книгоиздательство «Дело», 1906. 104 с.
10. Рейснер М. А. Основы Советской конституции. Лекции. М. : Изд. Акад. Генштаба Рабоче-Крестьской Красной Армии, 1920. 338 с.
11. Данилевская И. Л., М. А. Рейснер о правовом государстве. Труды Института государства и права РАН. 2013. № 6. С. 152-168.