УДК 342.95:332.87

Тарасюк Юрій Васильович,

заступник директора з правових питань

будівництва житлових будинків

КП “Житлоінвестбуд-УКБ”

e-mail: [email protected]

https://orcid.org/0000-0001-8352-7120

Анотація

У статті запропоновано авторське визначення поняття системи суб’єктів адміністративно-правового забезпечення житлового будівництва. Запропоновано вказаних суб’єктів слід поділити на дві великі групи: 1) суб’єкти, що відповідають за формування та реалізацію державної політики у будівельній галузі взагалі та у сфері житлового будівництва, зокрема (Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України та Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства); 2) суб’єкти, які здійснюють безпосередню реалізацію заходів, спрямованих на адміністративно-правове забезпечення житлового будівництва (Державна архітектурно-будівельна інспекція України (Держархбудінспекція) та органи місцевого самоврядування. Визначено характерні особливості адміністративно-правового статусу вказаних суб’єктів. Констатовано, що система суб’єктів адміністративно-правового забезпечення житлового будівництва в Україні представлена різноманітними за своїм правовим статусом органами державної влади, а також самими суб’єктами будівництва, кожен з яких виконує ряд специфічних завдань і функцій у відповідній сфері. Вказано, що існуюча система суб’єктів ієрархічно вдало будована, але при цьому має такі недоліки: по-перше, законодавцю слід більш детально визначити роль, кожного суб’єкта у досліджуваній галузі, що дозволить уникнути дублювання повноважень, зокрема контрольно-наглядових; по-друге, необхідно вирішити проблему координації та взаємодії між суб’єктами адміністративно-правового забезпечення житлового будівництва.

Ключові слова: суб’єкт, система, система суб’єктів, адміністративно-правове забезпечення, будівництво, житлове будівництво.

Повний текст статті:

Список використаних джерел:

1. Угровецький О.П. Система оподаткування в Україні: становлення, реформування, адміністрування: монографія. Харків: ТД «Золота миля», 2008. 308 с.
2. Рибалка Н.О. Адміністративно-правовий статус органів державного фінансового контролю в умовах реформування міжбюджетних відносин. Наше право. 2015. № 3. С. 50-56.
3. Конституція України від 28.06.1996 №254к/96-ВР. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр/conv#Text
4. Чобану М. Роль інституту президента в організації державної влади: світовий досвід і Україна. Державне управління та місцеве самоврядування. 2013. Вип. 1. С. 71-79.
5. Красногор О.В. Функції та повноваження Президента України. Наукові праці МАУП. Політичні науки. 2015. Вип. 45. С. 64-69.
6. Кислий П., Вайз Ч. Становлення парламентаризму в Україні: на тлі світового досвіду. К.: Абрис, 2000. 414 с.
7. Журавський В.С. Конституційно-правовий статус народних депутатів та їх парламентських об’єднань. К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2000. 64 с.
8. Парламентаризм в Україні. Державно-управлінські механізми реалізації функцій законодавчої влади: навч.-метод. матеріали / В.А. Гошовська, Л.А. Пашко, К.Ф. Задоя. К.: НАДУ, 2013. 48 с.
9. Конституційне право України. Підручник. 2-ге видання, перероблене та доопрацьоване / Погорілко В.Ф., Федоренко В.Л. Видавництво: К.: Правова єдність. 2010. 428 с.
10. Питання Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства: Постанова Кабінету Міністрів України від 11.09.2019 № 838. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/838-2019-п/conv#Text
11. Про затвердження Положення про Міністерство розвитку громад та територій України: Постанова Кабінету Міністрів України від 30.04.2014 № 197. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/197-2014-п/conv#Text
12. Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України: Постанова Кабінету Міністрів України від 09.07.2014 № 294. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/294-2014-п/conv#Text
13. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21.05.1997 № 280/97-ВР. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/280/97-вр/conv#Text

УДК 351.79

Талдонова Карина Геннадіївна,

аспірант Київського національного

економічного університету імені Вадима Гетьмана

Анотація 

У статті аналізуються правові засади аквакультури, досліджується понятійний апарат аквакультури, рибництва, виокремлюється поняття сфери аквакультури, звертається увага на дослідження рибництва.

Визначено, що аквакультура сьогодні є перспективним напрямком водного середовища в цілому. Проблематика вбачається у тому, що аквакультуру вчені розглядають як напрям рибогосподарської діяльності, пов'язаний із відтворенням і вирощуванням водних організмів, що відбуваються у частково або повністю контрольованих людиною умовах

Автором зазначається, що в словниковій літературі визначення поняття «аквакультури» не дають ґрунтовного смислового термінологічного визначення цього поняття, адже всі вони тлумачать термін «аквакультура» як розведення живих організмів у контрольованих умовах, при цьому не характеризуючи притаманних ознак для цієї сфери.

Пропонується розглядати аквакультуру, як галузь, яка потребyє держaвної підтримки тa регyлювaння й підтверджує пріоритетність розвитку аквакультури як нового та специфічного напряму дiяльності, органiчно пов’язaного з головними функцiями держaви – гарaнтyвання продовольчої безпеки, пiдтримaння макроекономiчної рiвновaги y тому числi шляхом регyлювaння мiжгaлузевих вiдносин, розвиткy ринковоконкурентного середовищa, зaхисту внyтрiшнього ринкy, a також досягнення соцiальних стaндaртiв рiвня якостi життя.

Вбачається, що аквакультуру вчені розглядають як напрям рибогосподарської діяльності, пов'язаний із відтворенням і вирощуванням водних організмів, що відбуваються у частково або повністю контрольованих людиною умовах. При цьому наголошують, що рибництво є складовою аквакультури, що відповідає за штучне відтворення риб, а також за збереження та поповнення промислових запасів риби в природних водоймах, з чим не можемо погодитись

Визначається особливості рекреаційних послуг у сфері аквакультури, а також формуються висновки, засновані на положеннях наукової доктрини та чинного законодавства України.

Досліджуються питання нормативного визначення аквакультури та сфери аквакультури.

Ключові слова: аквакультура, рибництво, гідробіонти, промисловість, народне господарство.

Повний текст статті:

Список використаних джерел:

1. Про аквакультуру : Закон України від 18.09.2012 р. № 5293-VI. Відомості Верховної Ради України. 2012. № 79. Ст. 3193.
2. Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них: Закон України від 06.02.2003 № 486-IV. Відомості Верховної Ради України, 2003. № 15. Ст.107.
3. Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів: Закон України від 08.07.2011 № 3677-VI. Відомості Верховної Ради України, 2012. № 17. Ст.155.
4. Вдовенко Н.М. Державне регулювання розвитку аквакультури в Україні: Монографія. К: Кондор-Видавництво, 2013. 464 с.
5. С.П. Бибик, Г.М. Сюта Словник іншомовних слів; за ред. С.Я. Єрмолекнко. Харків: Бібліотека Державної мови, 205 с.
6. Петровська М. А. Гідроекологічний словник / Мирослава Андріївна Петровська ; за ред. проф. І.П.Ковальчука. Львів : Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2010. 140 с.
7. Шарило Ю.Є. Сучасна аквакультура: від теорії до практики: практичний посібник / Ю.Є. Шарило, Н.М.Вдовенко, М.О. Федоренко та ін. К.: «Простобук», 2016. 119 с.
8. Інтенсивні технології в аквакультурі: навч. посіб. / [Р. В. Кононенко, П. Г. Шевченко, В. М. Кондратюк, І. С. Кононенко]. К. : «Центр учбової літератури», 2016. 410 с.

УДК 343.13

Савчук Марина Анатоліївна,

адвокат

Анотація 

У науковій статті досліджуються питання, які стосуються такої властивості доказів як допустимість. Допустимість - це властивість доказів (фактичні дані, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню), яка передбачає отримання доказів в порядку Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК). Поруч з терміном “допустимість” законодавець визначає, які докази є недопустимими. Доказування у кримінальному провадженні передбачає дві сторони, які є його учасниками (сторона обвинувачення та сторона захисту), які мають можливість довести свою правову позицію. Обов'язковою умовою збереження доказу є дослідження всіх його властивостей, в тому числі допустимості.

Наукова спільнота досліджує питання юридичних властивостей доказів та висуває різноманітні версії щодо збору, перевірки та оцінки доказів у кримінальному провадженні з метою визнання доказів допустимими.

Ключові слова: докази, допустимість, властивості доказів, кримінальне провадження, розслідування.

Повний текст статті:

Список використаних джерел:

1. Конституція України: прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. (ВВР) 1996, № 30, ст. 141.
2. Кипнис Н.М. Допустимость доказательств в уголовном судопроизводстве. М.: Юристь, 1995. 128 с.
3. Панова А.В. Допустимість доказів у кримінальному провадженні України: нормативно-правовий аспект. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер: Юриспруденція. № 10-2, том. 2. - С. 152-154.
4. Чупрікова І.Л. Допустимість доказів у світлі нового Кримінального процесуального кодексу: автореферат дисертації на здоб. наук. ступеня канд. юр. наук. Одеса, 2016. 20 с.
5. Малярова В.О. Належність та допустимість доказів у кримінальному провадженні. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право, випуск 38, том 2. 2016. С. 119-121.
6. Панова А.В. Визнання доказів недопустими: монографія. Харків, 2017. 256 с.
7. Басай В.Д. Умови допустимості речових доказів та їх встановлення в кримінальному провадженні. Вісник Південного регіонального центру Національної академії правових наук України. № 16. С. 158-162.
8. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 р. № 4651-VI URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/4651-17
9. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України № 12-рп/2011 від 20 жовтня 2011 року URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v012p710-11#Text

УДК 340.12:343.242

Романюк Валерій Миколайович,

адвокат

 Анотація 

У статті автор відстоює позицію, що ідея справедливості фактично є однією з головних моральних універсалій, без яких людське життя було б неможливим. Справедливість є категорією морально-правової та соціально-політичної свідомості, поняття про належне, пов’язане з історично мінливими уявленнями про невід’ємні права людини.

Автор доводить, що відновлення соціальної несправедливості, викликаної вчиненням злочину, може бути досягнуто тільки справедливими засобами.

Справедливість покарання та інших заходів кримінально-правового характеру знаходиться в прямій залежності від їх відповідності меті відновлення соціальної справедливості та іншим цілям покарання, від точної індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання. Відповідність покарання та інших заходів кримінально-правового характеру меті відновлення соціальної справедливості та іншим цілям покарання може бути досягнуто призначенням тільки такого покарання або тільки таких заходів кримінально-правового характеру, які адекватні нанесеному збитку потерпілим і суспільству. Надсуворі заходи кримінальної відповідальності, як і, навпаки, надмірно м’які, справедливими вважатися не можуть.

У статті автор доходить висновку, що справедливість результатів застосування кримінальної відповідальності і покарання, як і справедливість засобів їх реалізації, визначається їх відповідністю мети відновлення соціальної справедливості та іншим цілям покарання. Результати застосування кримінальної відповідальності і покарання справедливі тоді, коли виконані всі завдання, які стоять перед покаранням. При цьому відновлення справедливості може вважатися здійсненим лише за умови, що досягнуті цілі виправлення засудженого і попередження нових злочинів.

Ключові слова: кримінальна відповідальність, справедливість, злочин, покарання, заходи кримінальної відповідальності, потерпілий.

Повний текст статті:

Список використаних джерел:

1. Азарян Е.Р. Преступление. Наказание. Правопорядок. СПб., 2004. 229 с.
2. Познышев С.В. Учение о карательных мерах и мере наказания. М., 1908. 181 c.
3. Ибрагимов И.М. Правомерные возможности защиты прав потерпевшего в Российском уголовном процессе. Москва. Юриспруденция, 2009. 421 c.
4. Философский энциклопедический словарь. М., 1989. 840 c.
5. Келина С.Г., Кудрявцев В.М. Принципы советского уголовного права. М. : Наука, 1988. 175 c.
6. Большой энциклопедический словарь. М., 1991. Т. 4. 874 c.
7. Блувштейн Ю.Д. Уголовное право и социальная справедливость. Минск, 1987. 63 c.
8. Тарбагаев А.Н. Понятие и цели уголовной ответственности. Красноярск, 1986. 120 c.
9. Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации / Отв. ред. А.В. Наумов. М., 1996. 824 c.
10. Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации. Ростов н/Д, 1996. 734 c.
11. Якушин В.А. Ещё раз о целях наказания. Вестник Волжского университета имени В.Н. Татищева. 2018.  № 2, том 1. С. 202-209.
12. Становский М.Н. Назначение наказания. СПб.: Юридический центр Пресс, 1999. 480 c.
13. Рамазанов Г. Куда движется уголовное законодательство? Российская юстиция. 1999. № 1. С.25
14. Дуюнов В.К. Проблемы наказания в новом уголовном праве России. Белгород, 1998. 53 c.
15. Курс уголовного права. Общая часть. М.: Зерцало, 1999. Т. 1. 624 c.

УДК 342.7: 342.9

Переверзєв Дмитро Миколайович,

викладач вищої категорії Вищого навчального закладу

Кіровоградський кооперативний коледж

економіки і права імені М.П. Сая

e-mail: [email protected]

Анотація 

Автор у статті з’ясовує зміст понять «засіб» та «правовий засіб», наслідком застосування яких, є досягнення певного результату у сфері реалізації адміністративно-правової охорони прав дітей з інвалідністю з боку публічної адміністрації. Належна реалізації цих засобів є запорукою недопущення будь-яких проявів порушень чи обмеження прав, свобод та інтересів дітей з інвалідністю у процесі їх соціалізації. Звертається увага на характеристику адміністративно-правових засобів охорони прав дітей з інвалідністю, сформовано основні ознаки таких засобів.

Автор звертає увагу на той факт, що соціально розвинені країни світу будують розвиток своєї державності на демократичних засадах, які базуються на повазі честі та гідності кожного учасника суспільних відносин, незалежно від його поглядів, майнового стану та наявність ознак інвалідності.

З'ясовано зміст термінів "засіб правового захисту" та "правовий засіб", наслідком застосування яких є досягнення певного результату у сфері реалізації адміністративно-правового захисту прав дітей-інвалідів громадськістю адміністрація. Правильне впровадження цих інструментів є запорукою запобігання будь-яким проявам порушень або обмежень прав, свобод та інтересів дітей-інвалідів у процесі їх соціалізації. Звертається увага на характеристики адміністративно-правових засобів захисту прав дітей-інвалідів, формуються основні ознаки таких засобів.

Визначити, що адміністративно-правові засоби захисту прав дітей-інвалідів визначаються нормами адміністративного права як засіб запобігання порушенням прав, свобод та законних інтересів дітей-інвалідів, запроваджені та застосовуються органами державного управління до забезпечити реалізацію таких прав людини. основних свобод та заохочення поваги до властивої їм гідності, головним чином на основі адміністративного примусу.

Ключові слова: засоби, правові засоби, адміністративно-правові засоби, охорона, правова охорона, діти з інвалідністю.

Повний текст статті:

Список використаних джерел:

1. Загальна декларація прав людини. Декларація від 10.12.1948 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_015#Text.
2. Конвенція про права дитини. Конвенція від 20.11.1989 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_021#Text.
3. Конвенція про права осіб з інвалідністю. Конвенція від 13.12.2006 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_g71#Text.
4. Соболь Є.Ю. Категорії адміністративно-правової моделі діяльності публічної адміністрації щодо реалізації й захисту прав та свобод інвалідів. Держава та регіони. Сер.: Право. 2014. № 1. С. 37-41.
5. Кондратенко В.М. Адміністративно-правові засоби забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук : 12.00.07. Харків, 2019. 41с.
6. Про стан забезпечення в Україні встановлених чинним законодавством соціальних, економічних, правових і конституційних гарантій у сфері соціального захисту та реабілітації інвалідів. Постанова Верховної Ради України від 20.02.2003 № 560-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/560-15#Text.
7. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад, і голов. ред. В. Т. Бусел. К.: Ірпінь: Перун, 2001. 1440 с.
8. Олійник О. В. Адміністративно-правові засоби забезпечення інформаційної безпеки. Юридичний вісник. 2015. № 1 (34) С. 65-69. URL: http://law.nau.edu.ua/images/Nauka/Naukovij_jurnal/2015/statji_n1_34_2015/14.PDF.
9. Малько А. В. Проблемы правовых средств: Сборник науч. исслед. «Проблемы теории государства и права». М.: Проспект, 1999. 727 с.
10. Салманова О.Ю. Адміністративно-правові засоби забезпечення міліцією безпеки дорожнього руху: дис. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.07. X., 2002. 232 с.
11. Колпаков В.К. Адміністративне право України : [підручник] В.К. Колпаков, О.В. Кузьменко. К. : Юрінком Інтер, 2003. 544 с.
12. Коломоєць Н.В. Особливості та система засобів адміністративно-правового захисту прав дитини в Україні. Национальный юридический журнал: теория и практика. 2019. № 1 (January). С. 86-90.